День Перший

Ввечері напередодні Великодня, я сидів за столом, і (за своїм звичаєм того часу) в скромній достатності Молящого, спілкувався зі своїм Творцем, обмірковуючи великії Містерії (з яких, Його Величність Батько Вогнів, показав мені чимало), я був тепер готовий поєднатися в серці з моїм любим Пасхальним Агнцем до малої, чистої просфори; Раптом, все перекрила жахлива Буря, що здійнялася, така, що я подумав – від її могутньої сили, пагорб, на якому стояв мій будиночок, розлетиться на шматки.

Таке, як і подібне до цього, що від Диявола (який наробив мені багато зі зла), не було для мене чимось новим, я набрався сміливості й зосередився в своїй Медитації, аж поки хтось несподівано не торкнув мене ззаду; я так сильно був цим переляканий, що не наважився озирнутися; будь-що я тримався настільки бадьоро, наскільки (за таких Обставин) дозволяє людський переляк. Але, цей хтось, продовжував смикати мене за Одяг, і я озирнувся, і ось бачу – прекрасна й велична Жінка, чий одяг – кольору неба і цікаво (як небосхил) засіяний золотими зірками; в правиці вона тримала сурму з карбованого золота, на якій було викарбовано Ім’я, що я добре міг прочитати, але і досі не маю права відкрити. В лівій руці вона тримала стос Листів усіма мовами, які вона (як я потім зрозумів) мала порозносити по усіх країнах. В неї також були великі і красиві крила, рясно вкриті очами, на яких вона могла здійматися та літати швидше ніж будь-який орел.

Мабуть, я міг би і далі її роздивлятися, але оскільки вона була зі мною так недовго, а переляк і здивування ще не покинули мене, я мав бути стриманим. Тільки-но я повернувся, вона почала знов і знов перебирати свої Листи, і нарешті витягла одного маленького, якого вона з глибокою пошаною поклала на стіл, й не промовивши а ні слова, залишила мене. Але, здіймаючись, вона так засурмила в свою славну Сурму, що увесь пагорб відгукнувся луною на її звук, й ще чверть години лунав так, що я ледь чув власний голос.

Не очікувавши несподіванок, я розгубився, і не міг а-ні дати ради, а-ні допомогти собі-слабкому; й тому впав на коліна і молив мого Творця, щоб нічого не трапилося противного моїй долі. Після цього, з острахом і шаною, я взявся за листа, який зараз був таким важким, що якби був би він зроблений із щирого золота, то й тоді не був би настільки вагомим. Коли я його старанно оглянув, я побачив маленьку печатку, на якій були карбовані витончений хрест та напис – “In hoc Signo Vinces” (В цьому Знаці – Подолання).

Тільки-но я розгледів цей знак, то відчув себе значно зручніше, оскільки не міг не знати, що така печатка мало прийнятна, і ще менш корисна для Диявола. З цим я обережно відкрив листа, й в ньому побачив на лазуровому тлі, золотими літерами написані такі вірші:

Настав цей день, що нам так люб,
Шануймо Королівський Шлюб!


Ходою легкою йди на самую Гору,
Де три славні Храми здійнялись угору,
Там все ти побачиш в зумовлену пору

На долині було написано: Sponsus та Sponsa (Наречений та Наречена).

Тільки-но я прочитав цього Листа, як в голові моїй запаморочилося, волосся моє стало дибки, й холодний піт вкрив моє тіло. Хоча я і усвідомлював, що це Весілля було визначено наперед – ще сім Років тому про нього сповіщало моє видіння; і саме його я так довго та щиро очікував, і що в решті-решт з розташування та розрахунку планет (який я старанно зробив), мало зараз відбутися, будь-що, я ніколи не думав, що це має відбутися за таких жахливих та ризикованих обставин. До цих пір, я уявляв собі, що буду бажаним та жаданим гостем, якому треба лише бути готовим з’явитися на Весіллі; тепер же я віддавався Божому Провидінню, в якому, до цього часу, я ніколи не був впевнений.

Чим більше я прислуховувався до себе, тим більше я розумів, що в голові моїй тоді не було нічого окрім, як суцільної мішанини, й сліпоти щодо містичних питань, і не міг я вповні усвідомлювати навіть речей, що були у мене під Ногами, і що бачив їх кожен день; замало, як для того, що був народжений для пошуку та розуміння секретів Природи, оскільки, як на мене, Природа скрізь може знайти більш майстерного учня, якому довірить свої дорогоцінні, хоча й минущі та мінливі скарби.

Я також зрозумів, що моє ставлення і зовні добре спілкування й братерська любов до мого ближнього, були не такими вже й чистими та щирими. Більш того, сверблячка плоті давалась навзнаки, її уподобання схилялись лише до помпи, розкошів та Всесвітньої Пихи, а не доброї сторони людської сутності; і вигадував я постійно як за допомогою своєї Майстерності, міг би я за короткий час значно поліпшити свій добробут та досягти переваг, рідкісних і для Царюючих Палаців; зробити своє Ім’я Не вмирущим у Світі, і про всякі такі інші плотські задуми. Але, туманні слова про Три Храми, особливо зажурили мене, бо тоді не міг їх хоч якось розтлумачити, а може не можу зробити цього й зараз, бо не були вони чудовим чином відкриті мені.

Тому, нашпилений між надією і жахом, випробовуючи себе знов і знов, але знаходячи лише власні жах й неміч, не маючи можливості яким-небудь розумним чином допомогти собі, і вражений згаданим віщуванням, в решті-решт я вдався до мого звичайного та найбільш безпечного заходу – створивши свою щиру та саму гарячу молитву, я ліг в своє ліжко з тим, щоб, з Божого Дозволу, зміг з’явитися мій добрий Янгол, та (як це раніше інколи траплялося) наставити мене в цій непевній ситуації. Щоб зглянувся він до мене во славу Божу, мого власного добра та відданості ближнім, сердечного застереження та полегшення.

Тільки-но я заснув, як вбачилося мені, що я, разом з незліченною юрмою, лежу закутий у величезні кайдани, в похмурому підземеллі, де без найменшого проблиску Світла, ми роїлися, як бджоли один-на-одному, і так ще страхітливіше примножували скорботу один-одного. Хоча, а-ні я, а-ні жоден з інших, не могли бачити ні йоти, я постійно чув, як один вилазив на іншого, коли його ланцюги і кайдани ставали хоч трохи легшими, хоча й не було в жодного з нас а-ні малої причини видиратися поверх інших, бо усі ми були лише полоненими бідолахами.

І от, коли я, разом з іншими, досить довго перебував в цій скорботі, де кожен, в своїй сліпоті і полоні, продовжував ганьбити іншого, раптом ми почули як разом залунали сурми й загуркотіли литаври, та й так майстерно, що це навіть повернуло нам сили та радість в нашій біді. Підчас цього шуму, склепіння підземелля звисока було піднято, й трохи світла впало до нас. Тоді, вперше змогла виокремитися наша марнота, і все поринуло в безлад, і той, хто волею випадку мав себе згори, був знов скинутий долі – під ноги інших. Коротко, то кожен прагнув стати вище за усіх. І я теж не барився, але, зі своїми важкими кайданами, вислизнув з-під інших й видерся на камінь, до якого притулився усім тілом; як би там не було, інші, декілька раз чіплялися за мене, і від них я, як міг, боронив себе руками й ногами. Ми не могли уявити собі нічого інакшого, як те, що усім нам даруватимуть свободу, що до цього випадало геть зовсім навпаки.

По тому, з’явився Величний, що зглянувся крізь отвір на нас, на нашу метушню та стогін, то був сивий Прадавній, який закликав нас до тиші, і насилу її дочекавшись, почав (як я досі пам’ятаю) промовляти так:

Якби нікчемний Рід Людський міг бути терплячим
Сам, щоб здійнятися.
Тоді б йому було б дароване значно більше Добра
З волі моєї Доброчесної Матері,
Але поки таке не зроблено (Людським Родом)
Він має журитися в неспокої й скорботі.
І надалі перебуватиме у В’язниці.
Одначе, моя люба Мати
Їх гріхи виправить.
Обраному нею, Добро й надалі відкрите,
Бути знову у Світі.
І все ж, таке дуже рідко може трапитися,
Що вони можуть зберегти трохи поваги,
Бо, що іще зійде з рук Підробнику.
Ось чому, на честь Свята,
Ми тріумфуємо цей День,
Так щоб примножилася її Ласка,
Вона зробить доброчинну справу:
Зараз, Мотузок буде скинутий долі,
І хто за нього зможе зачепитися,
Той буде відпущений на волю.

Тільки-но він закінчив промовляти, як Прадавня наказала своїм слугам сім раз спустити мотузок до підземелля, й витягнути будь-кого, хто втримається на ньому. Мій Боже! Як я можу описати ту метушню та хвилювання, що тоді вчинилися серед нас; кожен прагнув дістатися до Мотузка, але тільки перешкоджали один-одному. За сім хвилин, дали сигнал маленьким дзвіночком, після чого слуги вперше витягли чотирьох. Тоді я не міг дістатися ближче до Мотузка, оскільки, (як я згадував) на моє велике горе, видерся був на камінь біля стіни підземелля, і тому не міг дотягнутися до Мотузка, зо висів посередині.

Мотузок спустили вдруге, але прагнучі, бо їх Ланцюги були занадто важкими, а їх Руки – занадто тендітними, не могли втриматися за Мотузок, але своїми тілами збивали долі багатьох інших, що, можливо, й могли б втриматися; далеко не один був силою стягнутий тими, хто не міг дотягнутися сам, настільки заздрісними один до одного були ми навіть в цій своїй великій мізерності. Але, найбільший Жаль викликали в мене ті, чий тягар був настільки важким, що вони рвали руки з плеч, але, будь-що, не могли піднятися. Так все й відбувалося, і за ці п’ять разів, дуже небагатьох витягли на гору. Бо, тільки-но давали сигнал, Слуги так спритно витягали Мотузок, що більша частина скочувалася один за одним, і Мотузок, за таких обставин, витягався на гору особливо порожнім.

В наслідок цього, більшість, і навіть я сам, зневірені в порятунку, взмолилися до Бога, щоб зглянувся Він до нас, і (якщо можливо) визволив нас з цього мороку; й почув Він де-кого з нас. І коли Мотузок спустили в шосте, де-хто з нас швидко позачіплялися за нього; коли Мотузок почали витягати, він гойдався з одного краю до інакшого, і (мабуть-що за Божою Волею) гойднувся до мене, й я несподівано його спіймав, більш того – вище за усіх інших, і так, попри сподівань – вибрався назовні. Цьому я надзвичайно зрадів, так що й не відчував рани, що отримав підчас підйому, ударившись головою об гострий камінь; поки я, разом з іншими звільненими (як це робилося й раніше) допомагав з сьомим і останнім разом; підчас цього, від напруги, кров стікала долі моїм одягом, чого я, одначе, через свою радість не помічав. Коли Мотузок витягли в останнє, на ньому висіло найбільше; Прадавня звеліла відкласти Мотузок, й наказала своєму старезному Синові (з якого я дуже дивувався) виголосити її рішення іншим Полоненим; і, подумавши, він так їм мовив:

Ви, любі діти
Усі, що присутні тут,
Те що тільки-но завершилося та було зроблено,
Було давно заведено,
Що було моєї Матері великою Ласкою,
Проявленою до кожної з двох сторін,
Хай не затьмарить її Невдоволення,
Настає щасливий Час,
Коли кожен буде рівним –
Жодного Багатія, жодного в Злиднях.
Хто отримав великі Накази,
Має достатньо роботи, щоб зайняти свої Руки.
Хто наділений великою Довірою,
Буде оголений до Шкіри.
Тому, полиш свої Нарікання,
Що їх залишилося на декілька днів.

Тільки-но він закінчив ці слова, склепіння було знов закрите та зачинено, й сурми і литаври почали ізнов, хоча шум від них був не меншим, але гіркі Нарікання в’язнів, що здійнялися в підземеллі, перекривали усе, й змусили сльози котитися з моїх Очей.

Тепер же, після того, як Прадавня разом з її Сином сіли на сидження, що заздалегідь були приготовлені, вона наказала перерахувати Врятованих. Потому, як вона знала число, і записала його на Золотаву скрижаль, вона наказала кожному Назватися, що було теж записано до маленької сторінки; оглянувши усіх нас – одного за одним, вона зітхнула й звернулася до свого Сина, так, що я міг добре її чути: “О, як щиро сумую я за тими Бідолахами, що в Підземеллі! Якби ж то Божа воля, я би звільнила їх усіх”.

На це її Син відказав: “Мамо, так було визначено Богом, якому ми не можемо перечити. Якби могли, то були б ми усі Володарями і панували б над Усім на Землі, й сиділи б за Столом, то хто ж тоді б Служив?”

Після цього його Мати заспокоїлася, але скоро потому сказала: “Добре, одначе хай ці будуть звільнені від їх кайданів”, що одразу й зробили, і я був останнім з небагатьох; і все ж я не міг скаржитись (хоча я й далі виглядав з-за інших), але схилився перед Прадавньою, і дякував Богові, що через неї, Він ласкаво та по-батьківськи зглянувся, щоб визволити мене з такої Темряви до Світла; за мною й інші зробили те саме до удоволення Прадавньої.

Наприкінці, кожному був подарований кусник Золота – на Згадку, та на подорожні витрати, на одній стороні був відбиток Сонця на сході, на іншій (як я пам’ятаю) – оці три літери – D.L.S. (“Бог то є світло Сонця” або “Хай славиться Бог завжди”). І з цим кожен мав Дозвіл піти, й був відправлений до своїх Справ, з такою доданою вказівкою, що Ми, на Славу Божу, маємо приносити користь своїм ближнім, і не розголошувати те, в що ми були утаємничені, що ми також обіцяли зробити, і так пішли – один за одним. Але через рани, що спричинили мені кайдани, я не міг йти прямо, а шкутильгав на обидві Ноги, це побачила Прадавня, посміхнулась з цього, й знов підізвав мене до себе, так мені сказала: “Мій Син, не зважай на цю ваду, але запам’ятай свою неміч, і з цим подякуй Богові, який дозволив тобі, навіть ще на цьому Світі, і в твоєму недосконалому стані, увійти до таких височин Світла; тож, збережи ці рани заради мене”.

Потому, заграли знов сурми, що так мене збентежило, що я прокинувся, і тільки тоді угледів, що то був тільки Сон, що так вплинув на мою уяву, що я все ще продовжував його переживати; і мені здавалося, що я все іще відчуваю рани на своїх ногах. Як би там не було, з усього цього я добре зрозумів, що Бог готовий до моєї присутності на цьому Весіллі; тому, з дитячою довірою, я дякував його Божій Величі, й молив, щоб і надалі оберігав він мене в своїй турботі, та наповнював Серце моє Мудрістю та Розумінням, й милостиво продовжував (не покидаючи мене) вести до жаданого кінця.

За цим, я зібрався у дорогу – одягнув своє біле полотняне вбрання, оперезав Крижі ясно-червоною стрічкою, перехрестивши її на своїх Плечах. До свого капелюха, я встромив чотири червоні Троянди, так, щоб за цим Знаком, мене могли швидше розрізнити серед інших. Щоб їсти, я взяв Хліба, Солі та Води, що за порадою обізнаної людини, я вже декілька раз вживав, не без зиску, за подібних обставин.

Але, перед тим, як полишити свою домівку, я спершу, в такому своєму одязі й Весільному Вбранні, прихилив свої Коліна й молив Бога, що, якщо щось трапиться, не обійшов би він мене із доброю порадою. Після того, перед Богом, я дав Обітницю – якщо зі мною щось трапиться з Його Ласки, то я сприйматиму це не до своєї власної слави, й не до мого впливу у світі, але до поширення Імені Його, і на користь мого ближнього. І з цією Обітницею, й доброю надією, я, радісний, покинув свою Скиню.